Андрій Яковина — підприємець, СЕО «NG Group Development», волонтер та депутат, який після 24 лютого 2022 року став на захист країни.
У цивільному житті Андрій Яковина займається будівельним бізнесом. У 1997 році заснував групу інвестиційно-будівельних компаній «ND group», яка спроєктувала, збудувала та ввела в експлуатацію сотні тисяч квадратних метрів у різних містах України.
У нього четверо дітей — двоє підлітків, двоє дорослих. Один з них — син Андрій — воював в одному взводі із батьком, якому через стан здоров’я довелось покинути службу у війську. Втім, Андрій Яковина каже: не може бути осторонь, тому сьогодні наближає перемогу як волонтер.
Про те, як повномасштабна російська агресія вплинула на будівельну галузь та його особисте життя читайте в інтерв’ю Фіртці.
Ви неодноразово зазначали, що зростали у дусі патріотизму. Розкажіть про вплив сім’ї на вашу самоідентифікацію та події, які підсилили почуття патріотизму.
Мій дід та бабця були дотичними до поплічників Степана Бандери, вони допомагали українському повстанському руху. Це мені генетично передалось. Мій дідо розповідав мені жахи, які творили на нашій землі. Власне, я ще з дитинства знав, хто такий москаль.
Крім того, моя сім’я була дуже віруюча, у нас вся хата була в іконах: бабця годинами молилась на колінах, а дідо навіть співав у церкві. І це враховуючи, що тоді ще був комунізм. Але сім’я була вкрай патріотична та релігійна. Це все передали й нам.
Також, велику роль у тому, який я є зараз, відіграв мій батько. На початку дев’яностих років ми разом із батьком брали участь у різноманітних проукраїнських зібраннях.
Завдяки батьку — ще бувши тоді не до кінця свідомим через вік — я вже брав участь у перших маршах за незалежність. Тоді ж познайомився із найбільш активними борцями незалежності — Степаном Хмарою, Богданом Ребриком, Левком Лук’яненком та іншими лідерами РУХу. З того часу брав участь у значущих для України подіях — Помаранчевій Революції та Революції Гідності.
На останньому Майдані у нас була своя чоловіча команда — разом із колегами з Києва та Івано-Франківська. Ми були налаштовані максимально патріотично, вірили у позитивні зміни, йшли вперед за ідею. Пригадую, ми стояли в охороні біля стели Незалежності, саме на тих позиціях, які насамперед могли б атакувати «беркута».
Ми були там, де було «найгарячіше». Тоді я розумів, що ми їх, звісно, не поб’ємо, адже, як мінімум — вони були озброєні, втім керувався думкою, що краще, я «отримаю» від них, аніж хтось зі старших чи слабших. Адже я тоді був фізично здоровий та витривалий.
А загалом Україна — це люди, будь-які позитивні зміни — це вкрай важливо. Особливо актуально це сьогодні, в час війни.
Найбільший внесок у боротьбу за перемогу України в цій війні роблять, звісно ж, захисники на фронті. Окрім того, їх підтримує безліч цивільних у тилу. Сьогодні вкрай важливо усім сконцентруватися на основному — на захисті України.
Ви багато років волонтерите, підтримуючи тих, хто потребує. Крім того, очолюєте благодійний фонд, який допомагає ЗСУ.
Коли саме вирішили долучитися до волонтерської діяльності та що стало мотиватором для вас?
З 2014 року я активно долучився до допомоги Збройним Силам України. Мотиваторами стали різні речі, але насправді це все відбувалось на хвилі Революцій — для мене то все було одним цілісним процесом.
З одного боку, я розумів, що оскільки не беру участь в бойових діях, потрібно долучатись до допомоги іншим чином.
З іншого боку, враховуючи дух, у якому я зростав, я просто не міг бути осторонь тих подій, які відбувались.
Які проєкти або ініціативи ви підтримували?
Ми їздили в конкретні військові частини. Я комунікував з людьми, які безпосередньо були у вирі бойових дій, зокрема з відомою патріоткою Марусею Звіробій, й зокрема з її допомогою я їхав у цільові підрозділи з конкретними запитами.
Ми везли саме те, що було потрібно бійцям та бійчиням. І сьогодні, побувавши з різних боків барикад, розумію, що це правильне рішення — їхати до конкретного підрозділу, везучи їм конкретну допомогу.
Повномасштабна війна вплинула на життя кожного українця, незалежно від того, де він перебував та які посади обіймав.
Як змінилось ваше життя після 24 лютого 2022 року?
Війна розвернула життя на 180 градусів. Одразу сотні думок в голові. Але у критичних ситуаціях мозок думає швидше. Ти розумієш, що нападають буквально на твій дім. У тебе є вибір: ти можеш телефонувати в поліцію, а можеш взяти автомат та захищати свій дім та рідних.
Я обрав другий варіант та в перші дні повномасштабного російського вторгнення захищав Київщину разом з поліцейськими, які були на місці.
Пригадую, у ті дні ми з побратимами навіть не розуміли до кінця, що все так затягнеться та буде настільки складно.
Я в армії не служив, але мав навички стрільби, тренувався в тирі. Втім, навіть серед досвідчених військовослужбовців тоді не було розуміння, як та коли все закінчиться. Складалось враження, що ось-ось — і нас всіх тут вб’ють. Та завдяки гумору на фронті вдавалось тримати себе в стабільному моральному стані, навіть коли було дуже лячно.
Під час служби на кожному етапі постійно треба було робити вибір. Коли ми офіційно стали до лав Сил територіальної оборони ЗСУ, вже після деокупації Київщини, нас спитали — хто готовий виконувати завдання на півдні? І ми з сином погодились їхати. Бо, коли стали на захист країни, то зрозуміли, що війна надовго. Ми з сином свій вибір зробили.
А згодом звичайні солдатські будні у селах півдня: окопи, лопати, обстріли тощо. Війна вдарила по здоров’ю, спровокувавши онкологію. Тож, службу у війську довелось завершити.
Ви добровільно приєднались до Сил територіальної оборони ЗСУ. Розкажіть про це детальніше.
До цього у мене не було ніякого військового досвіду. Втім, щойно в країні виникає кризова ситуація, як в мене активується якась «опція», що змушує ставати в перших рядах.
Тому я зі своїм водієм Василем поїхали до ТЦК та СП. Враховуючи свій вік та стан здоров’я, мене точно не розглядали у перших рядах. Тому я буквально просив, аби мене взяли.
Тим часом мій водій Василь — учасник АТО, воював у спецпідрозділі. У нього був досвід, і так сталось, що він був моїм командиром у війську. Відтак, згодом вже я його возив, а не навпаки. І мені було максимально комфортно, я був гордий за це.
Як відреагували на рішення сина доєднатись до війська? Чи намагались відмовити?
Я дружину з доньками відправив до родичів у більш безпечний регіон, а ми разом зі старшим сином стали військовослужбовцями Сил територіальної оборони ЗСУ. Звісно, дуже боявся за нього та навіть заперечував, але він був налаштований рішуче. Це, мабуть, знову ж таки відгомін тих пращурів, від яких нам передався дух до боротьби.
Він мені категорично дав зрозуміти, що стає на захист країни. Я тоді зателефонував ротному, попросив, щоб син потрапив до нашого взводу. Ротний каже, мовляв, спитай у нього: «Чи готовий він померти за Україну?». Мене як обухом по голові — відчуття клубка у горлі. Я переступив через себе й запитав. На що — отримав ствердну думку. І все, ми його взяли.
Згодом він навіть втягнувся до життя у війську, пішов на курси для інструкторів, проводив заняття по тактичній медицині та різні фізичні активності для цілої роти.
Я тоді намагався теж тримати марку, виконувати всі ті фізичні вправи, як й всі, аби не казали про «корупцію» у війську (сміється — ред.). Хоча вже й тоді певні хвороби давались чути, але на адреналіні продовжував триматись.
Через стан здоров’я вам довелось завершити службу у війську. Яким чином ви сьогодні залучені до наближення перемоги України?
Я обрав для себе шлях допомоги іншим. Продовжую займатись благодійністю, волонтерством для захисників та захисниць. Це і допомога пораненим військовослужбовцям, і допомога тим, хто сьогодні боронить країну на фронті. Передаємо усе необхідне.
Зокрема, закуповуємо в наш колишній підрозділ автівки та різне військове спорядження.
Багато людей звертаються — стараюсь реагувати на всі запити. Не завжди йдеться про матеріальну допомогу. Чимало поранених та хворих військових потребують лікування, втім стикаються з бюрократичними перепонами у лікарнях та інших інстанціях. Допомагаю хлопцям розв’язувати подібні питання.
Впевнений, що сьогодні я комусь допоможу, а завтра — хтось мені. Аналізуючи останній рік, я зрозумів, що все робив правильно. Вірю, що вдалось побороти онкологію не останнім чином завдяки молитвам людей, яким я тим чи іншим способом допоміг.
За 23 роки на ринку девелоперська компанія «ND Group Development» спроєктувала, збудувала та ввела в експлуатацію сотні тисяч квадратних метрів у різних містах України.
А з чого почався ваш шлях у будівельному бізнесі?
На початку 2 000 років ми з партнером створили будівельну компанію — на той час в Україні тільки почали з’являтись приватні забудовники, що прийшли на зміну залишкам радянських будкомбінатів.
Тоді ми, не маючи практичного досвіду, але маючи велике бажання будувати, отримали від Івано-Франківської міської влади достатньо складний проєкт — звести будинок в історичному центрі міста. На щастя, ми впорались та створили шикарний на той час будинок біля ратуші.
Насправді ми були першими, хто задав тренди будівництва в Івано-Франківську.
Ви будуєте в Івано-Франківську котеджне містечко «City Villa Club». Як розв’язуєте питання безпеки, браку робочої сили та продовжуєте будівництво, попри війну?
Так, триває будівництво сучасного, безпечного комплексу, що розташований в тихому районі, оточеному зеленим масивом, поруч з річкою у селі Вовчинець Івано-Франківської громади.
Клубне містечко включатиме 27 котеджів першої черги з різноманітним плануванням та загалом вміщатиме 98 різнопланових будинків з індивідуальним подвір’ям, подекуди з власним гаражем та приватною терасою. Якість будівництва відповідає преміальному сегменту житла.
У радіусі пішохідної доступності знаходяться великі супермаркети. Зручне розташування дозволяє насолоджуватися усіма перевагами сучасного життя. Територія облаштована дитячим та спортивним майданчиками, паркомісцями для мешканців будинків та гостей.
Окрім комфорту, перевагою комплексу є приватність. Клубне містечко знаходиться на закритій території з власною охороною, гарантуючи вам безпеку.
З якими викликами стикнулись при будівництві під час війни?
По-перше, брак робочої сили. Досить складно знайти робочу бригаду, яка працюватиме стабільно.
Також сильно вплинули й блекаути. Не заглиблюючись зазначу, що відсутність електроенергії б’є чи не по всьому в будівельній галузі. Це критична точка.
Крім того, чимало супутніх до будівництва підприємств припинили роботу. При цьому собівартість, природно, росте, а от купівельна спроможність зазвичай — ні. Виняток — західні області, де багато українців знайшло прихисток після початку повномасштабної війни.
Будівельний ринок під час війни: яке житло обирають? Чи з’явилися якісь специфічні побажання?
Сьогодні є попит на котеджі і таунхауси невеликої площі, з комфортним та якісним плануванням. Головний акцент на готове житло, адже люди зараз не готові ризикувати.
Вони хочуть, аби квартира, будинок чи площа під комерцію одразу були у готовому стані — з ремонтом, а іноді й з меблями.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«ND Group Development» дарує 5% знижки у котеджному містечку преміумкласу «City Villa Club»
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
