19 лютого, 22:12 Tweet До переліку нематеріальної культурної спадщини Волині офіційно внесли ще чотири елементи. Тепер їх у списку 52.
Про це 19 лютого розповіла Суспільному провідна методистка з охорони нематеріальної культурної спадщини обласного науково-методичного центру культури Наталія Грабарчук. До переліку внесли:
– Виготовлення писачків у селі Княгининок Луцької міської територіальної громади – традиційне ремесло, пов’язане з великодніми звичаями та збереженням технік і форм;
– Святкове жіноче вбрання, вишите “гладдю”, у Любешівській територіальній громаді – традиційний одяг, що вирізняється локальною орнаментальною та технічною самобутністю;
– Традиційне приготування волинської домашньої ковбаси у Камінь-Каширській територіальній громаді — жива гастрономічна практика, тісно пов’язана з родинними та святковими традиціями;
– Традиція маринування зелениць у селі Смолярі-Світязькі Шацької громади — локальна кулінарна традиція, що збереглася як частина побутової культури регіону.
Виготовлення писачків у с. Княгининок
У селі Княгининок Луцької громади традиція виготовлення писачків збереглася в автентичному вигляді. Писачки виготовляються вручну, з використанням традиційних матеріалів і простих інструментів.
Традиційний писачок складається з металевої конусоподібної лієчки, виготовленої з тонкої бляхи та дерев’яної ручки. Усередину лієчки закладається віск, який розігрівається на полум’ї свічки й у рідкому стані наноситься на яйце.
У сучасній практиці використовуються два підходи: писачки з лієчкою, у яку закладається віск перед кожним нагріванням і писачки, що занурюються у вже розтоплений віск. Обидві технології збережені та застосовуються у громаді.
Носієм елементу нематеріальної культурної спадщини є житель села Княгининок, майстер народних ремесел, історик Андрій Бондарук. Понад 20 років він займається писанкарством і традиційним виготовленням писачків. Щороку майстер виготовляє кілька сотень писачків.
Перші технологічні прийоми виготовлення писачків Андрій Бондарук перейняв від свого діда — Якима Калиша 1932 року народження, жителя села Старий Загорів Локачинського району.
Приготування зелениць з часником
Традиція приготування зелениць з часником у селі Смолярі-Світязькі Шацької громади передається з покоління в покоління.
Носіями елементу є жінки різного віку — від 30 до 80 років, переважно мешканки села Смолярі-Світязькі. Саме вони зберігають автентичні рецепти, дотримуються традиційної технології приготування та передають знання молодшому поколінню.
Рецпт приготування зелиниць з часником волинянка Галина Жипа перейняла від своєї матері Марії Цюп’яшук, 1949 року народження та передала своїй доньці Тетяні Шевчук 1993 року народження.
Для приготування маринованих зелениць використовують 10 літрів сирих грибів, 100 грамів солі, 200 грамів 9% оцту та 200 грамів часнику. Гриби ретельно очищають, миють і заливають водою з додаванням солі для кращого очищення. Після цього додають сіль, доводять до кипіння та варять близько 45 хвилин, постійно знімаючи піну.
Після варіння до грибів додають подавлений часник і оцет, перемішують і варять ще приблизно 20 хвилин. Готові гарячі гриби розкладають у сухі стерилізовані банки та щільно закривають.
Зелениці з часником традиційно готували для споживання в холодну пору року, вони були обов’язковою стравою на святковому та пісному столі.
Домашня ковбаса у Камінь-Каширській громаді
Домашню ковбасу у Камінь-Каширській громаді найчастіше готували зі свинини, формували кільцями, засмажували у гарячій печі з обох боків, а потім складали в горщики та заливали смальцем для тривалого зберігання. Також ковбасу не лише смажили, а й коптили.
Носіями традиції є чоловіки й жінки різного віку. У приготуванні ковбаси беруть участь цілі родини: дорослі виконують основну роботу, діти допомагають чистити часник, товкти спеції, а люди літнього віку долучаються до менш фізично важких процесів.
Носіями традиції, які поділилися рецептом є Олена Шевчик 1991 року народження з села Ворокомле, яка перейняла досвід від свекрухи Марії Шевчик 1958 року народження, а та — від Василини Шевчик 1934 року народження; Богдан Пікун 1989 року народження, м. Камінь-Каширський, який навчився приготування від матері Олени Пікун 1967 року народження, а вона – від Марії Коб 1947 року народження з села Теклине.
Інгредієнти традиційного рецепту печеної ковбаси:
5 кг м’яса;
1 кг сала;
4 ст. л. солі;
3 ст. л. перцю;
1 ст. л. гірчиці горошком;
5-10 зубчиків часнику;
7-9 м кишок.
Приготування домашньої ковбаси у Камінь-Каширській громаді:
М’ясо та сало нарізати шматочками, перемішати, додати сіль, перець і гірчицю. Часник розтовкти та додати до суміші. Дати настоятися близько двох годин, після чого начинити кишки. Ковбасу викласти на бляшки та пекти 40 хвилин з одного боку і 20-25 хвилин з іншого при температурі 150 °C.
Традиційно ковбасу готували напередодні Різдва та Великодня. Вона є обов’язковою стравою на святковому столі. Ковбасу використовують для приготування борщів і капусняків, тушкують з капустою або подають як самостійну страву чи додаток до гарнірів.
Святкове жіноче вбрання вишите “гладдю” в Любешівській громаді
Вишивка гладдю на Любешівщині найбільшого поширення набула у 1940–1960-х роках ХХ століття. У той період святкове жіноче вбрання було обов’язковим атрибутом дівочої честі та майстерності.
Старші люди казали: “В чому під вінець, у тому й кінець”, адже вірили, що мати впізнає свою доньку на тому світі по сорочці. Цей вислів глибоко передавав значення українського строю у житті жінки, розповіла Суспільному Наталія Грабарчук.
Святковий комплект складався із сорочки, спідниці у складки, фартуха та хустки. Спідницю складали “при складці до складки”, клали під гніт, щоб складки були рівними, а знизу пришивали “ґальони” — стрічки, які не давали їй підійматися під час танців.
Фартухи оздоблювали “гарунком” — мереживом, сплетеним гачком або придбаним, з’єднували частини тканини мереживними вставками. Хустки прикрашали “кутасами”, виконаними в техніці макраме або гачком, із великим букетом на куті.
Сорочки мали уставковий крій із ласткою, коміром і манішкою. Вишивку розміщували на уставці, рукавах, манжетах, комірі та манішці. Характерною ознакою Любешівщини був поперечний орнамент на грудях, який разом із вишитою планкою утворював візуальний хрест.
На рукавах виконували об’ємний підуставковий малюнок, під яким розміщували три або п’ять букетів. Типовим мотивом були пишні букети квітів із бантом. Переважали червоний, темний бірюзовий, зелений, синій, фіолетовий, жовтий кольори та їх відтінки. Стрій завершували тканою крайкою, скляним намистом “лускавки” чи пацьорками, скляними або перламутровими ґудзиками.
Вбрання одягали до церкви, на весілля (зокрема під час обряду знімання вінка молодої та одягання хустки), на храмові свята. У 1990-х роках жінки ще активніше стали використовувати його як святковий одяг.
У селі Бучин під час щорічної хресної ходи до свята весняного Миколая місцеві жительки й нині зустрічають процесію у традиційних костюмах. Про побутування цієї традиції розповідали мешканки громади — Степанида Черевко (1932 року народження з села Залізниця), Ганна Музика (1935 року народження з села Люб’язь).
Про збереження родинних строїв і передачу пам’яті розповідають онуки носіїв традиції — Віта Домашич та Аня Мельничук, які популяризують спадщину своїх бабусь у громадському просторі.
Внесок у збереження традиції роблять місцеві майстрині — Валентина Зусько (село В’язівно) та Марія Дусик, які проводять майстер-класи, беруть участь у виставках, демонструють автентичні зразки одягу та навчають охочих техніці традиційної вишивки гладдю.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
