На Запорізькому напрямку служить 51-річний чоловік, який мав бронь від мобілізації, але свідомо пішов на фронт і став піхотинцем
До початку повномасштабного вторгнення Віталій жив звичайним життям: працював у газових мережах та полагоджував автомобілі у власному гаражі. Війна змінила все — але не одразу, і не так, як можна було б подумати.
Читайте також: Від спецпідрозділу до штурмової бригади: запорізький поліцейський пройшов фронт і повернувся до служби
Спершу він допомагав фронту тим, що вмів найкраще. Разом із друзями вони збирали кошти, купували автівки та власноруч доводили їх до ладу — міняли ходову частину, фарбували, готували до умов передової.
«Спочатку я ремонтував автівки для знайомих, а з 2022 року почав їздити на фронт як волонтер. Ми з друзями готували машини, які купували за донати українців, і приганяли їх хлопцям у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду», — розповідає він. Загалом на фронт вдалося передати понад півтора десятка автомобілів.
Кожна поїздка на передову змінювала його погляди. Те, що раніше здавалося чужою бідою, ставало дедалі ближчим і відчутнішим. Зрештою у 2025 році Віталій прийняв рішення, якого від нього ніхто не вимагав.
«Я мав бронь, але вирішив іти служити. Пішов саме в 128-му бригаду, бо добре її знаю і маю там друзів», — зазначає він.
Після базової військової підготовки він став стрільцем. Інструменти поступилися місцем зброї, цивільний одяг — формі. Втім, за словами самого «Вітька», головне залишилось незмінним — відповідальність за своїх.
Бойова реальність виявилась набагато важчою, ніж можна уявити з волонтерських поїздок. Вже після першого виходу — поранення. Особливо гнітючим, за його словами, виявився постійний тиск з боку дронів.
«Найважче — це дрони. Бувало, що по декілька днів не виходили з бліндажа, бо нас постійно “вели”», — розповідає військовий.
Дні зливалися в один: очікування, напруга, обмежений простір і небезпека, яка не зникає ні на мить. У таких умовах, як зазначається в публікації 128-ї бригади у фейсбуці, особливо цінується підтримка побратимів і найпростіші речі — сон, тиша, можливість перевести подих.
Наразі «Вітьок» проходить реабілітацію після поранення. Що буде далі — він ще обдумує.
«Після одужання буду думати, що робити далі. Але, напевно, повернуся до ремонту автомобілів», — каже він. Та найголовнішим орієнтиром для нього залишаються не плани, а люди.
«У мене є дві донечки. Це головне, заради чого я живу і рухаюсь далі», — підсумовує Віталій.
Раніше ми публікували історію штурмана “Юджина” із запорізької бригади, який врятував собаку з ЛБЗ і керує бойовим дроном
