Конфесійні зміни у Красноїльській церкві почалися з поминання російського патріарха та розповсюдження нових, друкованих Церковних календарів. Календарі ці були для гуцулів досить дивними, адже в них не було низки традиційних свят і дат, зате окремо було виділено пам’ятні для нової влади дні. Наприклад у 1947-му серед святкових дат значилися: – 22 січня – День пам’яті В.І. Леніна, – 1 травня – День огляду бойових сил трудящих, – 3 вересня – День перемоги над Японією, – 7 листопада – ХХХ роковини Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, – 5 грудня – День Сталінської Конституції. Тому в багатьох хатах, в тім числі й у Петрусика та Катеринки Ділюків почали виготовляти свої власні календарі, просто написані від руки на подвійній картці паперу зі шкільного зошита, з виділеними іншим кольором головними святами. Так рукописні «Скінні калєндарі» з архіву Ділюків зовсім не містять світських, державних чи національних дат, але старанно віднотовують традиційні гуцульські назви свят чи важливі для гуцулів дні, котрих, до речі, не могло бути у християнському календарі в принципі. До тих перших належали локальні назви загальноприйнятих християнських свят: – Збора (замість Собор Пресвятої Богородиці), – Видорші (замість Богоявлення), – Головосіки (замість Усікновення Глави Івана Хрестителя). Другі ж, хоч і були неканонічні, вважалися значно важливішими для гуцульського календаря, бо були старовіцькими, належали до віри батьків. А саме – у календарі, наприклад, за 1953 рік читаємо: 05.03. Пригінчливий понеділок 18.04. Грійте діда 29.04. Рахманський великдень 22. 05. Николині обсівки 23.05. Дідівна субота 01.06. Розийгри 26.06. Три дни камінь гори. Коло деяких дат ще трапляються помітки з приватного життя, типу: «28.03. – корова брала бика», або «02.09. – Снила». Пояснення щодо деяких старих звичаїв можна знайти у книжках того ж Шекерика-Доникового чи інших дослідників Гуцульщини. Скажімо «Грійте діда» – це зустріч весни, коли молодь палила вогнища, щоб зігріти землю і прискорити прихід тепла; «Дідівна субота» (їх було три у році) – коли дітям роздавали хлібці-кукуци «за простибіг» в пам’ять про померлих предків; «Рахманський Великдень» – коли до країни праведників-рахманів доходила вістка про свято Пасхи на Гуцульщині; «Розийгри» – день ігрищ демонічних лісових створінь «нявок», які хапали сплячих на вулиці мужчин і перетворювали собі на любасів, тобто коханців. Про значення інших вже ніколи не дізнаємось. Як довго їх відзначали, важко сказати, але в Петрусиковій хаті писали до останнього. Принаймні, в успадкованих мною (разом з придбаною хатою) календарях всі ці свята позначені аж до 2006 року, коли померла Парасочка.
