Він захищав небо, мріяв жити у Вінниці та вірив у вільну квітучу Україну
Герой України, повний кавалер орденів "Богдана Хмельницького" та "За мужність", один із найкращих українських льотчиків-штурмовиків Владислав Миколайович Риков народився на Луганщині 17 червня 1993 році.
6-ти річною дитиною Владислав втратив всю родину.
Все дуже просто: був скоєний злочин. Єдиний, хто лишився в живих – це Владик. У нього було поранення у ліву ніжку та під серцем. Його також намагались вбити. Але він вижив. Загинула мама, загинув його менший братик.
А мій Владюха, як він потім розповідав, ця маленька шестирічна дитина, прикинувся мертвим, щоб його не добили. І лежав просто в крові, а потім вийшов з помешкання і його вже відправили до лікарні. Коли я дізнався про цю історію, у мене виникло відразу бажання всиновити цю дитину, – розповів його батько Юрій Покусай, військовослужбовець, який на той час проходив службу в підрозділі Служби безпеки України в Луганській області
У віці 12-13 років Владислав захопився авіамоделюванням, а родина підтримувала його захоплення.
– Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати ВНЗ, навіть запитання не стояло – тільки ХНУПС, – згадує батько хлопця.
Так літаки і небо стали його життям.
Велика війна почалась, коли Владиславу було 28 років. Як бойовий штурмовик Владислав знищив незліченну кількість росіян та ворожої техніки. Мав 385 бойових вильотів на Харківщині, Київщині, Донеччині та Луганщині.
За віртуозний стиль пілотування Владиславу дали позивний "MAGIC", тобто «магія».
Та війна пані жорстока і 7 лютого 2024року життя молодого 30-річного Владислава обірвала ворожа ракета у районі Курахового на Донеччині.
– Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди… Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин, – пригадує Герой України підполковник Ростислав Лазаренко, командир Владислава. – Насправді, ти ніколи цього не відчуваєш… Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ…
У Влада залишилась дружина та маленька донечка Мирослава, яких він безмежно любив.
– Ми давно домовились із Владом, якщо загине хтось із нас, то інший буде дбати про його родину. Влад дуже любив своїх дівчат, півтора роки від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою. Тепер Влада немає і за них відповідаю я, обіцянку потрібно виконувати, – говорить Ростислав Лазаренко
Владиславу Рикову присвоєно військове звання "полковник" (посмертно).
Поховали Героя на Алеї Слави у Вінниці. Саме у Вінниці він мріяв оселитись із родиною після перемоги, хоча тут ніколи і не жив.
Зараз ім'я Владислава Рикова присвоєне навчальній авіаційній бригаді та вулицям українських міст як знак вдячності Народу своєму Захиснику .
Вічна пам’ять та доземний уклін Герою!
Честь і слава Владиславу!
