У грецькій міфології цар Мідас мав здатність перетворювати на золото все, до чого торкався. У сучасній реальності Росія демонструє протилежний ефект — усе, що опиняється в полі її впливу, поступово деградує та підпорядковується державній ідеології. Православ’я не стало винятком.
За останні десятиліття Російська православна церква перетворила релігію на інструмент політичного впливу. Євангельські принципи любові й милосердя дедалі частіше підміняють риторикою ненависті, протистояння та «сакральної» війни. Цей процес не був раптовим — йому передували роки цілеспрямованої роботи.
Спочатку в український простір прийшли «російські святі», їхні образи, акафісти та молебні. Згодом — російські війська, бронетехніка й ракети. Релігійна експансія стала прологом до воєнної.
На тлі агресії РФ та поширення ідей «руського міра» дедалі очевидніше, що окремі канонізовані постаті фактично виконували роль ідеологічних маркерів. Їхні образи використовували для формування лояльності до імперського проєкту та виправдання насильства.
Серед найбільш політизованих фігур, які активно задіює російська пропаганда, — Олександр Невський. У сучасному російському наративі його подають як символ «боротьби за Русь» проти Заходу та «захисника від Європи».
Образ Сергія Радонезького пов’язують із ідеєю «духовної єдності російського народу». Його ім’я використовують для підтримки концепцій «соборності» та безумовної лояльності до державної влади.
Окреме місце посідає культ Ніколая II та царської родини. Російська православна церква канонізувала їх як царствених страстотерпців, попри те, що на момент смерті Ніколай II вже не був монархом. Цей образ активно використовують для романтизації імперії, ідеї «православної монархії» та реабілітації самодержавства.
Ще одна постать — Ілля Муромець, напівлегендарний герой, якого в сучасній риториці подають як «російського богатиря-захисника». Його образ активно залучають у пропагандистській роботі з дітьми.
Усі ці фігури роками були присутні в українських храмах. Їх зображали на стінах святинь, їм присвячували акафісти, молебні та інші тексти, які друкували й поширювали безпосередньо в церковному середовищі.
Релігія за своєю суттю має лікувати рани, а не прикривати нові. Однак частина духовенства РПЦ та її українська складова — УПЦ Московського патріархату — фактично стали моральним щитом російської агресії, прикриваючись вірою.
Це те, що не може бути виправдане жодною конфесією. У цьому немає нічого святого — лише холодний політичний розрахунок, який використовує хрест як прапор імперського маршу.
Історія неодноразово доводила: там, де церква служить не Богові, а владі, народ завжди платить за це свободою й кров’ю. Роками українцям нав’язували «пушкіних», «достоєвських» і «лєрмонтових» з одного боку, та «нєвських», «царів» і «муромців» — з іншого. Усе це стало ідеологічною підготовкою до війни, у якій ці ж наративи використовують для виправдання вбивств українців.
