Про війну, розвідку і позиції під обстрілами
“Бодя” — боєць 260 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ “Хортиця”. Він родом із Запоріжжя і до війни жив звичайним життям, але у вересні 2025 року отримав повістку і приєднався до війська. Каже: не ховався і не ухилявся, бо інакше не міг.
Історію “Боді” розповіли на сторінці бригади у фейсбуці.
Читайте також: “Вийшов вигулювати собачку, а тут летять ракети”: історія бійця із Запоріжжя, який захищає рідний край (фото)
До служби чоловік часто їздив прифронтовими дорогами Сумщини та допомагав вивозити цивільних людей із небезпечних районів. Уже після навчального центру він потрапив під Степногірськ, де провів свої перші 45 діб на позиціях разом із розвідкою.
“Призвали – так призвали. Після учбового центру провів 45 діб під Степногірськом. Повезло, ми заходили з нашою розвідкою. Вони навчили нас багато чому такому, чому ніде не навчають. Були разом, працювали разом. То стало справжнім навчанням. Було важко, бо це був перший раз. Ніхто особливо не казав, що тобі треба робити, тому я дуже вдячний нашим розвідникам. Завдяки ним на другий вихід я йшов уже усвідомлено”.
Згодом “Бодя” опинився на іншій позиції, де провів 63 дні під постійними обстрілами. Разом із побратимом вони тримали оборону в бліндажі, який постійно накривало вибухами. Попри постійну загрозу, бійці тримали позицію і навіть відзначали там особисті дати — як могли.
“На позиції по нас лупили всім, чим можна. Ми з побратимом “Рибаком” у бліндажі тримали двері, бо з кожним вибухом її зносило. Ми знаходилися там 63 дні. Відзначали свята і дні народження просто як могли — є пачка цигарок, ось тобі і подарунок. Спершу було нормально, але потім на тридцятий день уже було важко, а на п’ятдесятий ми з напарником стали, як кажуть, не розлий вода”.
Бойові умови навчили його орієнтуватися навіть по звуку дронів і вибухів. Попри втому, він продовжував виконувати завдання і підтримувати зв’язок із рідними, коли була можливість.
“Жили на позиції, спали там же. Спочатку снилися скиди і вибухи, а зараз сниться дім. Ми передавали по рації, що у нас усе нормально, коли була змога. Постійно рухались, були “на вухах”. Розвідники навчили мене багато чому — тепер я навіть на слух відрізняю дрони”.
Найважчим для нього залишається усвідомлення того, що весь цей досвід він не хотів би передавати далі своїм дітям чи онукам. Але разом із тим — рішення залишатися було свідомим.
“Я не хочу цими знаннями ділитися ні з сином, ні з онуками. Але син каже: якщо не я, то хто? І я такий же. Якщо не я — то хто? Тому я і не ховався від цієї війни”.
Раніше ми писали, як бармен-чемпіон світу відкривав ресторан у Запоріжжі, а тепер боронить місто.
