В Івано-Франківську про літературний Станіславський феномен говорили його патріархи Володимир Єшкілєв та Тарас Прохасько. Зустріч із письменниками організувала «Станіславська школа психотерапевтичних мистецтв» та професор-психоаналітик Михайло Пустовойт. 
«Котеджне містечко» чи «комунальна вілла» «Батьків духовної отрути»?
Розмова почалася з пошуку метафор та аналогій. Володимир Єшкілєв, який власне придумав бренд літературного «Станіславського феномену», уявляв собі його як «котеджний мікрорайон в місті».
Тарас Прохасько – як окрему віллу-комуналку, в одній із кімнат якої зібралися творці «феномену» і почали відвойовувати творчий простір.
А відвойовувати таки потрібно було. Володимр Єшкілєв розповів про спротив новому від «традиціоналістичних» (соціалістично-реалістичних) «мистецьких» кіл.
Письменники загадали «Батьків духовної отрути» — так називалася стаття про творчість молодих письменників «феномену» від відомої журналістки та поетеси Неоніли Стефурак в газеті «Галичина». Статтю за завданням місцевих управлінь освіти навіть розглядали на учительських зборах з ідеями як протидіяти тій «отруті» серед молоді.
«Нам було приємно, що нас назвали «батьками», хай і «духовної отрути», – бо якщо ми батьки, значить ми спроможні щось породити», — згадує Тарас Прохасько.
«Навіть зараз деякі письменники замовляють «хейт» щодо своїх текстів та творчості», — переконаний Володимир Єшкілєв. Тоді ж згадувана стаття Неоніли Стефурак та й інші подібні статті, зокрема Євгена Барана, які процитував Володимир Єшкілєв, значно додали молодим письменникам настрою, актуальності та впізнаваності.
Такий був час. Час вулиць Чапаєва, Фурманова, Радянської, Куйбишева, Леніна. Не лише час оновлення, не лише час змін, а й час протидії новому «консервативних» літераторів, час старих хейтерів, провокаторів і стукачів, — згадували присутні на зустрічі з патріархами.
«Але ми не боролися з комунізмом через ідеологію. Був такий жарт, що найбільше після комуністів ми не любимо антикомуністів… Ми просто намагалися запровадити нові правила, нові порядки в своєму просторі, на тій віллі.
Але це не було щось подібне на «англійський клуб», це було дуже тілесне явище, яке базувалося на особистих симпатіях. Все трималося на певних локаціях, де ми перетиналися», — Тарас Прохасько.
Тих локацій в місті в тому вигляді вже не залишилося. Все приватизоване, перепродане, щось занедбане – «Під лиликом» та інші місця вже не ті… Єдине місце, що не зазнало змін і залишилося автентичним – це місце «на ріці», де зустрічалися учасники «феномену».
«Ландшафт змінився. Пити на вулиці вже не можна. Курити в кафе і ресторанах – також. Кава коштує вже порядно грошей. Хоча кава зараз ліпша… Нема навіть якогось звичаєвого розуміння, що є альтернатива існуючому стану речей, – таке зараз виглядає якось «пацавато», — Тарас Прохасько.
Як народився термін?
Вперше словосполучення «Саніславський феномен» народилося в 1992 році під час спілкування за лаштунками виставки «Рубероїд» в «Пасажі Гартенбергів» (який тоді ще не був базаром, магазином чи рестораном, а був виставковою галереєю).
Промовив його вперше Володимир Єшкілєв.
«Тоді почалася дискусія – є феномен в Івано-Франківську чи немає? Дехто заперечував, казав, що феномен може бути лише в Львові…», — згадує автор бренду.
Проте, пізніше ці заперечення не стали перешкодою для їх авторів у спробах доєднатися до «феномену».
«Маніфестом Станіславського феномену був текст Іздрика в першому номері «Плероми» – «Туга за несправжнім». Другий маніфестальний текст був власне під назвою «Станіславський феномен» в Малій Енциклопедії Актуальної Української Літератури, який зараз часто цитується його дослідниками. Це якраз ті тексти, з якими зараз найчастіше працюють літературні критики», – Володимир Єшкілєв, відповідаючи на запитання гостей зустрічі.
Що був і є «феномен»?
Сьогодні про Станіславський феномен пишуться наукові роботи та дисертації, а Франківськ отримав «феноменальний» міський бренд.
«Ми ломали середовище і провінційність, ми творили «інакшість». Ми втекли із загальної парадигми і не хотіли ніякої визначеності. Зараз деякі поверхневі критики нас хочуть ототожнити, позначити як постмодерністів. Але ця спроба подібна на бажання прикріпити засушеного метелика до певної «вітрини» згідно із класифікацією.
Постмодернізм насправді явище рамкове. Насправді це був естетичний рух, який не був ніким інспірованим, ніким не підтриманий, – жодної політики, жодних прапорів чи ідеології. Це було просто мистецтво, чиста естетика», — каже Володимир Єшкілєв.
«Ми просто творили, і тоді навіть не думали, що це колись може «продатися», — Тарас Прохасько.
«Коли ми зайшли в ту віллу, там вже були інші мешканці. Але ми намагалися свій кавальчик простору робити яскравим, веселим, вільним від розкладу – хто коли ходить в туалЄт, і скільки там може сидіти, хто коли варить і користується піччю…», — розповідає Тарас Прохасько.
А ще «феномену», згадують його творці, була притаманна самоіронія.
«Автори феномену не були надто драматичними, вони не «давили сльозу» з читача… Багато чого сприймалося як «стьоб» та цинізм, що було не притаманне літературі того часу».
«Феномен» помер чи він «вічно живий»?
«Феномен» на те й феномен, — він не може тривати вічно. Феномен — це є проявлення чогось в певних обставинах і в певному часі», — переконаний Тарас Прохасько, — «Станіславський феномен – те що було, і минуло, — так каже Юрко Іздрик».
Тому зараз кумедно чути думки про те, що «Станіславський феномен розвивається, феномен триває»…
…Але і пам’ятник на його могилі ставити не варто.
«Феномен – це чин «вічного повернення», — переконаний Володимир Єшкілєв.
ВІКІПЕДІЯ про феномен:
Станіславський феномен (іноді — Станіславівський феномен, Івано-Франківський феномен) ― умовна назва культурно-літературного явища, що виникло наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років в Івано-Франківську (до 1962 року Станіслав).
Це коло митців, зокрема прозаїків, поетів, есеїстів, об’єднаних спільним західним постмодерністським баченням, стало символом оновлення української літератури в добу після розпаду СРСР.
Термін увів Володимир Єшкілєв у 1992 році під час виставки «Рубероїд» у Пасажі Гартенбергів.
Представники:
Найчастіше до феномену зараховують таких авторів: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Анна Кирпан, Володимир Мулик та інших. Вони публікувались у часописі «Четвер», який став головною трибуною Станіславського феномену.
Серед характерних рис феномену:
стильовий еклектизм, деконструкція літературних традицій, інтертекстуальність, іронія, маргінальний герой, відмова від авторського всемогуття, а також глибоке зацікавлення міфологією Центральної Європи та Галичини.
За словами Тараса Прохаська, феномен став частиною історії літератури — це локалізований у часі (1988–1994) вибух, який сформував нову віху української прози.
Автори репрезентували унікальне поєднання галицької історичної пам’яті з західноєвропейськими інтелектуальними та культурними впливами. Вони демонстрували свідому відмову від соцреалістичного канону, який панував у радянській Україні, та опанували постмодерні інструменти – цитатність, гротеск, карнавалізацію, метафікцію, ігрову структуру тексту.
